Християнські Церкви Бога

Християнські Церкви Бога

[164]

Біблія (No. 164)

(Видання 1.0 20010228-20010228)

Чи є Християнська Біблія натхненим словом всемогутнього, люблячого Бога, як говорять деякі люди, чи це є лише зібрання творів мудрих людей, за ствердженням інших. Подана стаття є відповіддю на запитання від організації Римської Католицької Церкви, яка вчить, що Біблія — не єдине правило віри.

Christian Churches of God

PO Box 369, WODEN ACT 2606, AUSTRALIA

E-mail: secretary@ccg.org

(Усі права захищені ã 1996, 1999 Wade Cox)

Ця стаття без змін і пропусків може вільно копіюватись та розповсюджуватись. Ім’я та адреса видавця, а також знак збереження авторських прав повинні вказуватись. Розповсюджені та поширені копії є безкоштовними. Короткі цитати можуть включатися в критичні статті або рецензії без порушення авторського права.

Цю статтю можна знайти в Інтернеті за такою адресою:

http://www.logon.org and http://www.ccg.org

Біблія

Нещодавно з нами зв’язалися члени організації Римської Католицької Церкви. Здавалося, вони вважали, що ті, хто вірять у Біблію як в слово Бога, помиляються. Їх представник (промовець) писав:

Ви маєте будь-які данні про те, що Біблію було написано з Божої намови? (Наша позиція з приводу «богом натхненого» походження Біблії, поза всяким сумнівом, буде іншою.) Ми також хотіли б мати біблейські докази того, що Біблія є єдиним правилом віри. Чому в цю доктрину ніхто не вірив аж доки Мартін Лютер проголосив її через 1500 років після Христа. Невже хтось розумів її невірно протягом 1500 років? Якщо Біблія є єдиним правилом віри, то, якою ж була ситуація з ранніми християнами, що вони жили до часів Нового Заповіту, який було проголошено офіційно лише у 381 році; звідки ж вони мали знати про вчення Христа. Ми схильні вважати цю доктрину не біблейською, але ж ми припускаємо, що її автором є Лютер.

У цьому листі містилося ще одне цікаве Ствердження того, що:

Католицька Церква у своїх вченнях не вповноважує себе вносити певні зміни до біблейських вчень й ніколи цього не робила. Щодо змін у Дні Відпочинку, ми гадаємо, що не існує доктрини Христа, задля якої потрібно дотримуватися Суботи. Як справжні католики, ми думаємо, що, оскільки це не є частиною доктрини, церква має право припускатися певних змін, й це право надано їй Христом. Воскресіння Христа, а також все, що з цим пов’язано, є основною причиною для змін.

У цьому полягає класична точку зору, що її висловлював пророк Даниїл, говорячи про четвертого звіра, під яким припускалося Римську Імперію. Остання успішно прийшла на зміну давньогрецькій ері, котра була третім звіром. Четвертий (Римський) звір хотів змінити часи й закони.

Звернімося до Даниїла 7:19-28

19 Тоді хотів я знати певне про четвертого звіра, що різнився від їх усіх, він страшний, надмірний, зуби його залізні, а пазурі його мідяні, він жер та торощив, а решту ногами своїми топтав,

20 і про десять рогів, що на його голові, і про іншого, що піднісся, а три через нього випали, і про цього рога, що мав очі, а уста говорили про великі речі, а вид його більший від його друзів.

21 Я бачив, що цей ріг учинив бій зо святими, і переміг їх.

22 Аж ось прийшов Старий днями, і даний був суд святим Всевишнього, і надійшов умовлений час, і царство взяли святі.

23 Він так сказав: Четвертий звір четверте царство буде на землі, яке буде різнитися від усіх царств, і пожере всю землю, і вимолотить її та розторощить її.

24 А десять рогів визначають, що з того царства встане десять царів, а по них встане інший, що буде різнитися від попередніх, і скине трьох царів.

25 І він буде говорити слова проти Всевишнього, і пригнобить святих Всевишнього, і буде думати позмінювати свята та права, і вони віддані будуть у його руку аж до одного часу, і часів і половини часу.

26 Та засяде суд, і скинуть його панування, щоб його знищити та вигубити аж до кінця.

27 А царство, і панування, і велич царств під усім небом буде дане народові святих Всевишнього. Його царство буде царство вічне, а всі панування Йому будуть служити й будуть слухняні.

28 Аж поти кінець цього слова. Мене, Даниїла, сильно лякали думки мої, і змінилася ясність моя, але це слово я заховав у своїм серці.

З тексту пророка Даниїла проясняються дві речі, що оповідають про дії цього звіра. Він бажає, по-перше, позмінювати часи й, по-друге, закони. Усе було віддане у руку звіра для того, щоб пригнобити святих Всевишнього аж до одного часу, і часів і половини часу, що складає 1,260 пророцьких днів. Апогей могутності впродовж цього часу припадає на проміжок з 590р.н.е. — рік проголошення Священної Римської Імперії й аж до 1850р., коли імперію було скасовано під час революції в Італії. Систему потрібно було знищити та розторощити до кінця. Зараз процес прискорюється.

У поданій статті ми досліджуємо питання про те, якого тлумачення зазнають біблейські тексти. Ідеї, що про них йдеться, припускають багато тлумачень, але ж усі вони, здебільшого, є прямим наслідком нерозуміння природи й дій Вседержителя через свого Месію й своїх рабів та пророків. Те, що четверта заповідь не є частиною біблейського вчення, можуть стверджувати лише ті люди, які не свідомі позиції Католицької Церкви, та що втішаються власною єрессю.

Подібні стверждення також демонструють нерозуміння точки зору Римської Церкви стосовно своїх усвідомлених, начебто даних Богом повноважень змінювати Божі закони. Ця позиція виходить з догмату триєдиного Бога, який підносить Христа до Бога та є безпосереднім мотивом для створення трнітаріанської доктрини з самого початку, що його поклали мешканці Каппадокії. Як нам відомо, та як зазначав Бакчіокчі, зміна Дня Відпочинку з Суботи на Неділю стала висновком наради Католицької Церкви, як Римської, так і Грецької Ортодоксальної; було прийняте рішення про зміни, пов’язані з Днем Поклоніння церкви з Суботи, як зазначено в Заповідях на Неділю, що, в свою чергу, було продиктоване багатьма факторами. За введення відповідальність несе Рада Церков й ніхто більше. Насправді, протестанти постраждали найбільше над усіх, коли справа дійшла до вимог, що їх висувала Католицька Церква, оскільки вони бажали б змінити деякі біблейські положення, чого в них не вийшло. Найстрашніший проклін для протестантів — бути залежними від рішення ради Католицької Церкви (що її репрезентовано різними ортодоксальними конфесіями), Римської та Англіканської Церков.

Мартін Лютер був протестантом афанасіанського католицизму, й, тому, аж ніяк не міг належати до Церкви Бога. Церква дотримується доктрини, згідно якої Святе Писання є Богом натхнене, а також, що його було надано нам Христом та Його апостолами. На той час церква, яка зазнала період Реформації не розглядала Мартіна Лютера як частину Церкви. Більше того, він та інші протестанти, як виявилося, складали серйозну проблему для Церкви Бога через його неприхований, категоричний анти-католіцизм, який так і не вийшов за межі вчень Августина, й, через те, не досяг тої мети, що її переслідували спочатку.

Вчення про те, що погляд на Святе Писання змінюється, належить до сучасних поглядів. Ці міркування ґрунтуються, здебільшого, на теорії релігій, що розвиваються. Точка зору, згідно якої Біблія є інваріантом вчення, розвинутого колись, належить до сучасної критики текстів. Словник Перекладача Біблії (Abingdon, Nashville, 1962, том 1, ст. Канони Старого Заповіту, стор. 498) повідомляє, що жодну книгу ніколи до 621р.н.е. не розглядали як слово Бога, що, ґрунтується на тексті 2-ої Книги Царів, розділи 22 і 23. Ця точка зору, напевне, спирається на дослідження Книги Закону Хелькііна, священика, котрий доручив цю справу царським переписувачам, що згодом й спричинило реформацію Йосії. Подана концепція, скоріше за все, ґрунтується на припущенні, що люди не дотримувалися Книги Законів. Це є нонсенс. Біблія розповідає нам у Другій Книзі Царів, розділ 23 про те невірство, в якому знаходилася країна. Священики приносили жертви Ваалу, й цар Хілкійі порозбивав доми культу блудодійників, що були при Господньому домі, де жінки ткали завісу для Астарти. (2Царів 23:7)

І він опоганив місце ставлення на огні, що в долині Гіномового сина, щоб ніхто не переводив через огонь сина свого та дочку свою для Молоха. (2Царств 23:10).

Все це можна чітко пояснити тим фактом, що Закон й Тексти вважалися на той час уже стародавніми та того, щоб вони краще зберігалися, їх помістили до Храму. Простолюддя глибоко загрузло у гріхах та ідолопоклонстві. Священик Хілкійі був відданим слугою, котрий підбав про те, щоб тексти були у безпеці та й передав їх до рук Йосії, сподіваючись якимось чином вплинути на людей через Святе Писання. Реформаторство Іосії включало до себе елементи цілісного закону, такі як Повторення Закону, отже, ми знаємо, що у часи Йосії п’ятикнижжя Мойсеєве було цільною книгою.

Погляд сучасної теорії розвитку, яка заперечує ранню появу п’ятикнижжя, напевне, найкраще викладено у коментарях, запозичених з Словника перекладача Біблії (стор. 500).

Найбільш ранні літературні джерела Ізраїльтян, що датуються часами Мойсея чи, навіть, раніше, складаються із віршів (Буття. 4:23-24; Вихід. 15:21; Числа. 21:17-18) та законів пустелі (Вихід. 21:12; 15-17; 22:19; Лев. 20:10-13) або Ханаана (Старий Заповіт: Вихід. 21:2-11,18-22; 21:26-22:17; та ритуального діалогу: Вихід. 23:12,15-17; 22:29-30,18-19).

У проміжку між Мойсеєм та Соломоном була складена Пісня Девори (Суд. 5), а також інші вірші, такі як два плачі Давидові (II Царів 1:18-27; 3:33-34); розповіді про Адама, патріархів та суддів передавалася з уст в уста. Золотий вік прози почався в часи Соломона (біля 975-935рр. до н.е.) та, згодом з вигадок (приповісті Соломонові, приповісті про Самсона в Суддях 13-16) перетворились на блискучі твори по історії (візьмемо, скажімо, біографію Давида, певна річ написану Ахімаацом, сином Садока). Найкращими поетичними творами цього проміжку часу є Бут. 49; Пс. 24:7-10.

Золотий фонд літературних творів Північного Царства (935-722) вельми скудно представлено у деяких працях (Числа. 23:7-10,18-24; Повтор. Зак. 33; Пс. 45), в фоліантах Історії Царів Ізраїльських, в історіях, що розповідають про Іллю та Єлисея, в документальних джерелах П’ятикнижжя, у більш пізніх джерелах Ісус та Суддів, а також у пророцтвах Осії. В той час літературна спадщина Південного Царства не являла собою настільки блискуче зібрання творів, за виключенням документальних праць та деяких книг великих пророків (Амоса, Ісаї, Михея). З занепадом Єрусалиму в 586р. класичний період підійшов до кінця; твором, що належить до цього періоду, є розповідь про Іуду. Проте в ньому містяться такі поетичні шедеври як книга пророка Наума (Наум. 1:10 й наст. стор.), а також частина найбільш ранніх та мудрих приповістей (розділи 25-27).

Після Єремії, пророцтва почали зазнавати певних змін (Цефаній, Авакум), але з’явилася Книга Закону (Повтор.Зак. 5-26; 28), що її було знайдено у храмі у 621р. до н.е. Частини П’ятикнижжя та історичних книг, що були написані приблизно в той час, також певною мірою поступаються раннім прозовим творам. За виключенням Книг Йова та Ісаї (Іс. 40-55), шосте століття аж ніяк не було відзначене видатними творами: деякі псалми, приповісті, а також Плач Єремії відбивають багатослівну й манірну поезію того часу; Єзекіїль, Огій й Захарія ілюструють відхід від пророцтв; Святий Закон (Лев. 17-26) відображує закон того часу.

Два наступних століття не принесли літературних шедеврів – найбільш достойну прозу репрезентували Неємія, Рут та Йона; Закон Священиків (біля 450р.) та заключне видання П’ятикнижжя (біля 400р.); ці праці визначали епоху та, згодом, зіграли фатальну роль для пророцтва (Іс. 56-66; Овдія; Малахії; Йоіла); а також додатки до пророцьких книг), які перейшли до Апокаліпсису наприкінці цього періоду. Поетичні твори (Повтор. Зак. 32; Вихід. 15:1-8; Наум. 1:1-9; Авак. 3; 1 Царів 2:1-10; численні псалми та приповісті) набагато краще продумані й пишномовні, ніж їх попередники.

У третьому й другому столітті найкращими поетичними творами є Пісні Соломона, Книга Екклезіястова (або Проповідника), а також пізні псалми. Найбільш вдалою прозою стали Книга Хронік та Естер; Книга пророка Даниїла є видатним апокаліпсисом (окрім того, Іс. 24-27; Зах. 9-14); заключне видання книг великих пророків (Ісаї, Єремії, Єзекіїля, а також Книги малих пророків) біля 200 до н.е. оголосив кінець пророцтв.

Ствердження того, що Єремія став натхненником й автором книги закону, є непідобством. Необхідно сприйняти як очевидне те, що реформаторство Йосії передбачало в собі певні елементи закону, що їх згодом було внесено до кожного тексту Повторення Закону.

Що ж являє собою позиція Біблії? Що говорить Бог через своїх слуг, пророків?

Позиція Біблії

Біблія є Богом натхненою (SGD 2315). Все Писання надано за намовою Вседержителя (2Tим. 3:16). Йов 32:8 зазначає богонатхненність Слова. Справді, дух він у людині, та Всемогутнього подих їх мудрими чинить. Ви не зможете розуміти Біблію, якщо ваші помисли не відкриті до таїнств Божих. Обраним дано пізнати таємниці Царства Небесного (Maт. 13:11; Лук. 8:10). Нехай кожен нас так уважає, якби служителів Христових і доморядників Божих таємниць; 1Кор. 4:1; 13:2) (див. Статтю Таємниці Божі (No. 131)).

Христос вчив, що Святе Писання не може порушене бути (Іван 10:35). Належало збутись Писанню тому, що устами Давидовими Дух Святий був прорік про Юду, який показав дорогу для тих, хто Ісуса схопив, (Дії 1:16).

Христос сам по собі був частиною його вчинення (Іван 13:18; 17:12; 19:24,28,36-37; 20:9). Христос сказав, что доки небо й земля не минеться, ані йота єдина, ані жаден значок із Закону не минеться, аж поки не збудеться все. (Maт. 5:18; Лук. 16:17).

Коли ви Закона Царського виконуєте, за Писанням: Люби свого ближнього, як самого себе, то ви робите добре (Якова 2:8,23).

Коли ви Закона Царського виконуєте, за Писанням: Люби свого ближнього, як самого себе, то ви робите добре (Якова 4:5).

Петр казав згідно Писанню (1Петр. 2:6), вважаючи, що ви знаєте перше про те, що жодне пророцтво в Писанні від власного вияснення не залежить(2Пет. 1:20).

Чи залишились ще нам будь-які сумніви з приводу того, що Біблію було написано (а також складено) будь-ким іншим? Коли ж насправді було затверджено (ухвалено) вчення, яке говорить супроти богонатхненності Біблії й основні його положення, що складають основу віри?

Нам відомо, що канонічний текст Старого Заповіту вшановували як Слово Бога з найдавніших часів. Кам’яні таблиці з законом, що їх покладені до ковчегу заповіту Госпіднього, й надписи зводу законів збоку ковчега слугував нормативними положеннями, яких дотримувалися іудеї; вони вважалися за стародавні вже до того часу, коли царював Йосія.

Наші пращури сприймали на віру та вважали безсумнівним той факт, що небесні істоти могли й насправді дати про себе знати людям. (Вих. 33:11; Іліада 1:193-218 і т.д.; Поема про Гільгамеша, кн. 6). Бог також відкрив Себе у видіннях (1Царів 22:19-22; Іс. 6; Йов 4:12-17) та сновидіннях (Бут. 28:12-15). Цю здібність мали деякі з стародавніх людей (Іліада I:63; II:5-15; Гідея Силіндер A, зібр. твор. I-VII). Звичайно Госпідь промовляв через своїх слуг, пророків (напр. біблейського пророка Амоса 3:8; 7:15-17 і т.д.). Про це ж можна дізнатися з творів Вергілія (Енеїда VI:45-97 і т.д.). Пророкування, в обох притаманних йому відтінках, означає, що, за Божої волі, на землю надсилалися всілякі штучні передвістя — знамення, щоби зрозуміти Його Волю (1Царів 28:6), а також небесного сонму (див. також Цицерон За Пророкуванням II:26).

Отже, ідею про богонатхненність була запозичена від наших стародавніх пращурів, але ж божественне натхнення Єгови або ж янгола Його було дещо іншим (напр. кам’яні таблиці (Вих. 31:18)). Єгова мав певну відмінність від прозорливців, згаданих у тексті 1Царів 9:9, а також ворожок та чаклунів, що їх засуджується в Книзі Буття 18:9-12.

В основу канонічного тексту Святого Писання покладені пророцтва, затверджені царем, священиками й парафіянами. Слово «пророк» означає: той, кому часто відкривають таємниці. (Єрем. 20:7-9). Перша особа (Я) у цих текстах звернено до Єгови (Amos 4:6-11; 5:21-24 etc.). У Словнику перекладача Біблії (стор. 501) зазначається, що пророк Амос (біля 750 р. до н.е.) не був посланником Бога, доки його не почали їм вважати лише через п’ять століть. У даному випадку, йдеться лише про надмірну увагу, що її приділили творові, богонатхненність якого ставиться під великий сумнів. Подібні коментарі, проте, не виявляють належної довіри системі взаємовідносин Бога та Його пастви.

Богонатхненний канон було передано Мойсеєм й закінчено Книгами Хронік й Неємією (Ісус Apion I:viii; 2Eздрас 14:44-46; порівн. Пс. 74:9; 1Mac. 4:46; 9:27; 14:41; порівн. Словник перекладача Біблії, стор. 501). Апокрифічні письмена не досліджувалися як частина канонічного тексту доки Римська система не включила їх туди. Іудейський канон було зрештою визначено та ухвалено на всі наступні часи від 90 року до н.е. (див. також Словник перекладача Біблії, стор. 514).

Старий Заповіт починався розповіддю про історію народів у Першій Книзі Мойсеєвій: Буття й першого разу ввійшло до складу канонічного тексту Біблії як книга разом з законом. (Повтор.Зак. 10:5) й зовні ковчега (Повтор.Зак. 31:26).

Давньоєврейський Канон

Давньоєврейський Канон містить в собі ряд категорій:

1. Закон або Тора

Буття, Вихід, Левит, Числа, Повторення Закону.

2. Пророцтва або Небхі’ім

Ранні Пророки: Ісус Навин (Єгошуа) Самуїла Царів.

Пізні Пророки: Ісая, Єзекіїль, дванадцять малих пророків

3. Писання або Кеттубхі’ім

Поетичні твори: Псалми, Приповісті, Йов.

П’ять рукописів (світок): Пісня Соломонова, Рут, Плач Єремії, Екклезіяст, Естер

Пророцтва: Даниїл.

Історія: Хроніки й Неємія, 1-2 Книги Хроніки.

У Талмуді (Baraita B.B 14b) порядок є наступним: П’ятикнижжя, Пророки (Ісус Навина, Суддів, Самуїла, Царів, Єремії, Єзекіїля, Ісая, а також дванадцяти малих пророків), Писання (Псалми, Приповісті, Йов, Пісня Соломонова, Екклезіяст, Плач Єремії, Даниїл, Естер, Хроніки [плюс Неємія].

Аби дізнатися більш детально про розбіжності в пріоритеті розділів та підрозділів рукописів, див. S. Singer, ed., Єврейська Енциклопедія, III, 144. Дот того ж, див. інші джерела розбіжностей у пріоритеті розділів та підрозділів рукописів (H. B. Swete, Введення у Старий Заповіт грецькою мовою 1914), стор. 201-214 (порівн. Словник перекладача Біблії стор. 514).

Ці книги Старого Заповіту отримали назву від іудеїв Пророцтвами Бога (теологія) (Aristeas 177). Філо називає їх Пророками божественного об’явлення (Послання Каю 31 [II, 577, Mangey]). На його думку, Мойсей написав п’ятикнижжя за намовою Вседержителя (Життя Мойсея II.2 [II,136, Mangey] III.23 [II,163 Mangey]). Джозефус називає їх законами Бога (Apion I, viii).

Все це наводиться задля того, аби переконати та дати відчути, що Біблія сама по собе є слово Госпіда (Вих. 20:1,22; 21:1; 25:1; Лев. 1:1; 4:1; 6:1; 8:1; та ін.; Єр. 1:1-2; Єзик. 1:3).

Словник перекладача Біблії зауважує, що, виходячи з тексту, в якому розповідається про реформаторство Йосії, пророки, власне кажучи, й дійшли висновку, чи є Біблія богонатхненним словом Госпіда, чи ні. (2Царів 22:14-16). До того ж, саме звідти надходять мотиви до затвердження канонічного тексту Біблії царем та парафіянами. (2 Царів 23:2-3) або ж священиками й людьми. (Неєм. 10:28-29). Це неправда. Йосія та люди покаялися в своїх гріхах, коли вони дійсно побачили, що їх країна глибоко загрузла у відступництві. Вони відродили завіт своїх пращурів, наслідуючи при цьому стародавню Книгу Закону. Саме ця обставина слугує доказом неспроможності всіх тезисів теорії про розвиток та зміни канонічного тексту та дає зрозуміти, що всі ці міркування є ніщо інше, ніж абсурд. Абсолютно неспростовним є те, що канонічний текст було затверджено царем та людьми, втім ця обставина не завдала змін стародавньому Орігіналу тексту чи раннім версіям канону (Пс. 119 порівн.). Доказ канонічності тексту міститься в Ісаї 8:20; тобто, його внутрішній зміст має точно відповідати закону й Свідоцтву Бога.

Таким чином, нічого з того, що йде всупереч закону або ж богонатхненним канонічним текстам, що їх було затверд